Це не вигоряння!
Історія особистого досвіду. Сара М. Беглі, кандидат медичних наук, кафедра медицини та педіатрії, Медичний центр Бостона та медична школа Бостонського університету.
За сім хвилин до його народження монітор плода почав демонструвати багаторазові уповільнення. Я знала, що це означає. Хтось закричав: «Тужся! Вичавлюй цю дитину!», і я натужилась, один раз. І його крик. Його поклали мені на руки, і я розплакалась.
Через кілька тижнів, все ще перебуваючи вдома у декретній відпустці, я помітила, що тіло Генрі стало гарячим. Був спекотний день, але все ж таки. Я поміряла ректальну температуру, вона була нормальною. Через кілька годин він все ще був гарячим і став помітно неспокійним. Я міряю температуру ще раз. Температура – сорок. Чорт. Я беру його на руки і шукаю свій телефон. Поки я шукаю, він блідне і стає млявим. Я не можу знайти телефон. Де ж він? Я вибігаю на вулицю і кличу по допомогу. Прибігають робітники та сусід. З телефона робітника ми набираємо 911. Коли приїжджає швидка, Генрі вже не такий блідий, але я знаю, що новонароджених з температурою відправляють до відділення невідкладної допомоги та госпіталізують. Парамедик питає: «Чому ви не розгорнули його? Ви телефонувати своєму педіатру?»
Я хочу закричати цьому хлопцю: «Я сама педіатр! Це моя третя дитина, йому три тижні, і у нього температура сорок!». Натомість я відсилаю швидку, разом з чоловіком ми сідаємо в машину і мчимо до відділення невідкладної допомоги. Мазки з носа, аналізи крові, сечі, поперекова пункція. Лікар повертається з хорошими новинами: ні грипу, ні респіраторного вірусу. Пізніше вона приходить знов, вже не така оптимістична, і повідомляє, що в поперековій пункції у Генрі 10000 лейкоцитів. Час зупиняється.
Наступні 48 годин ми чекаємо. Я не відхожу від Генрі, тільки на 20 хвилин виходжу на вулицю подихати. Я годую його грудьми, він з крапельницею. Ми з чоловіком спимо по черзі на вузькому ліжку. Крапельниця вислизає з вени. Я виходжу з палати, коли усвідомлюю, що нависаю над медиками, Генрі кричить, і це теж не дає їм зосередитися. Я ходжу коридорами і мрію про беруші, щоб не чути його плачу, і ненавиджу себе за ці думки. Нарешті, ми отримуємо «хороші новини». У нього не бактеріальний менінгіт, а звичайний ентеровірус. Ми їдемо додому, втомлені та перелякані.
Приблизно через тиждень я ридаю в ліфті по дорозі до педіатра, на прийом після госпіталізації. Мене трусить. Я не володію собою. Я абсолютно деморалізована. Я не можу думати. Сівши в машину, я видихаю і розумію, що, можливо, це панічна атака. Якби про таке мені сказав пацієнт, я провела б діагностику тривожності та депресії і запропонувала б йому звернутися до психотерапевта. Але собі я кажу: «Нічого страшного. Це нормальна реакція на травматичні події. І чи є в мене час на психотерапію?»
Під кінець декретної відпустки мене охоплює жах, але я повертаюся на роботу. Наступні тижні та місяці – як в тумані. У Генрі розвивається сильна екзема, він постійно прокидається кілька разів на ніч. Регулярні візити до відділення невідкладної допомоги та до педіатра. Одного разу я майже впевнена, що у нього кропивниця, та мене запевняють, що це просто діатез. Я постійно тривожусь за нього, але не маю уявлення, нормальна ця тривога, чи ні. Я завжди була тривожною, і більшу частину свого життя із подивом (і заздрістю) помічала, що інші люди не настільки тривожні, як я.
Через кілька місяців старший брат Генрі торкається його руками, вимазаними арахісовим маслом. Все його тіло миттєво вкривається червоними плямами. Ми даємо йому Бенадрил і записуємось на прийом до алерголога. Шкірна проба та радіоаллергосорбентний тест показують алергію на арахіс, лісовий горіх, яйця, насіння кунжуту і соняшника, собачу шерсть, пилового кліща та рис. Я не уявляю, що можна зробити, щоб Генрі був у безпеці. Я знаю, що харчову алергію часто діагностують помилково, і сподіваюся, що це наш випадок.
Після цього я думаю тільки про те, що ми їмо, як їмо, як готуємо їжу та як убезпечити Генрі від усіх можливих алергенів. Про щось інше думати важко. Під час візиту до дієтолога вона запитує: «Як справи?», і мене душать ридання. Вона дає мені список приватно практикуючих психотерапевтів та психіатрів. Вона попереджає, що мені навряд чи вдасться знайти когось, хто приймає страховку. По дорозі на роботу я продовжую плакати. Я страшенно втомилася. Я пригнічена. Я просто хочу відпочити. Можливо, настав час зайнятися моєю тривогою і депресією. Я намагаюся бігати та медитувати, та це не допомагає. Я телефоную до страхової компанії і прошу список психотерапевтів, які спеціалізуються на психічних розладах після пологів. У списку немає нікого, хто спеціалізується в галузі жіночого здоров’я чи післяпологового здоров’я. Я все одно телефоную кільком терапевтам, та зворотних дзвінків не отримую. Прошу допомоги у друзів та колег. Хтось рекомендує психолога. Вона чудова, але страховку не приймає. Вона використовує когнітивно-поведінкову терапію.
Через вісім тижнів я почуваюся краще, не ідеально, але краще.
Багато уваги приділяється сьогодні проблемі вигоряння лікарів. Щороку ми заповнюємо опитувальники про своє самопочуття, і я отримую десятки електронних листів про різні програми управляння стресом, пов’язаним з нашою професією. До народження Генрі, відповідаючи на ці опитувальники, я ніколи не відчувала, що проблема вигоряння якось мене стосується. У мене чудова робота. Мої дослідження отримали фінансування на наступні 2 роки, я веду успішну клінічну програму, на створення якої, як я думала, знадобляться роки. У мене прекрасний колектив, а мої пацієнти доводять, що те, що я роблю – не дарма. У мене гнучкий графік, цікаві проекти, і я сподіваюся, що вони дійсно важливі. У мене прекрасний підтримуючий партнер, який нарівні зі мною піклується про нашу сім’ю. Я втомлююсь, але люблю свою роботу. Спроби пояснити мою тривогу і стрес вигоранням лікарів не відображують мого ставлення до роботи чи до стресу. Насправді мені завжди було очевидно, що нема у мене ніякого вигоряння.
Та після народження Генрі я почала усвідомлювати, що моя тривожність зашкалює. Мабуть, я завжди була тривожною, а після народження кожної дитини ставало все гірше. З численними проблемами зі здоров’ям Генрі, стало неможливо ігнорувати тривожність та її вплив на мене та мою родину. Зараз йому майже 2,5 роки. Я не знаю, чому, та в якийсь момент в останні пару місяців туман почав розсіюватись. Я знаю, що розслаблятись зарано, але почуваюся більш впевнено, менш тривожно. Світ став трохи яскравішим.
Обговорюючи свій досвід з друзями та колегами, я з подивом помітила, що я така не одна (звичайно, не одна, тривожність та депресія, особливо в післяпологовий період, є розповсюдженим явищем, і мої колеги – не виняток). І я намагаюсь зрозуміти, що могло б допомогти мені легше повернутися до роботи. У моєму Штаті зараз розширюють можливості щодо декретних відпусток, хоча цього все ще недостатньо. Я вітаю ці кроки, але також думаю про те, як можна краще допомагати батькам повернутися на роботу, особливо тим, хто переживає післяпологові розлади психічного здоров’я. Моя історія продовжується, та я сподіваюся, що відкрита дискусія про проблеми післяпологового психічного здоров’я допоможе знайти кращі шляхи їх вирішення для моїх колег та пацієнтів.